Maxima Library

Герман Брох (1886–1951), поряд із Францом Кафкою та Робертом Музілем, належить до трійці найвизначніших австрійських письменників XX ст. Цей видатний представник філософської прози не дістав достатнього визнання за життя і лише згодом увійшов в історію європейської літератури. «Смерть Верґілія» — вершинне досягнення Броха, твір хрестоматійний. До цього роману, позначеного впливом поетики Дж. Джойса, письменник ішов усе своє життя. Після публікації першого — англійського — перекладу «Смерти Верґілія» сам Брох назвав свій роман «майже неперекладним». Це — розповідь про останні вісімнадцять годин життя смертельно хворого автора «Енеїди», який перший у світовій літературі провістив прихід Бога Ісуса й настання християнської доби. Верґілій проводить ніч і частину дня у роздумах і спогадах, що їх змінюють напівмаренні видіння, переглядає пройдений шлях, переоцінює доти непорушні засади.

Перу Германа Броха належить також трилогія «Сновиди», романи «Спокусник», «Невинні», численні новели, публіцистичні та культурологічні праці (зокрема книжка «Дж. Джойс і сучасність»).

«Хвороба Кітахари» — хронологічно третій роман у доробку Крістофа Рансмайра. Задум цього тексту виник ще у 80-ті, але вперше він вийшов друком 1995 року, адже найбільшою розкішшю у житті автор вважає можливість не поспішаючи працювати над текстом, шукаючи в мандрах найрізноманітнішими країнами відповідей на важливі питання. Відзначений 1996 року престижною європейською премією «Aristeion» і нині вже перекладений 16-ма мовами, роман «Хвороба Кітахари», за оцінкою часопису «Literary Review», «на відміну від багатьох інших постмодерністських мозаїк, вражає серйозністю та неабиякою пристрастю».

Неоднозначність, багаторівневість месиджу — невід'ємна складова творчості видатного австрійця — відчуваються тут навіть гостріше, ніж у всесвітньо відомому «Останньому світі», даючи читачеві змогу по-справжньому заглибитись у пронизливу красу і своєрідну ліричність життя персонажів цього виразно кінематографічного тексту, який тільки на перший погляд може здаватися просто новим етапом авторської гри із жанром «альтернативної історії».

Свій досить химерний роман «Розбійник» швейцарський письменник Роберт Вальзер (1878–1956) записав ще 1925 року. Записав на обрізках картону та обгорткового паперу мікроскопічним почерком, майже тайнописом, тож на його розшифрування у чотирьох фахівців-філологів пішло п’ятнадцять років праці, і він побачив світ аж 1972 року, коли Вальзера вже давно не було серед живих. Сам автор через кілька років після створення роману став пацієнтом психіатричної лікарні, де й провів решту життя.

На тлі подій громадянської війни, виснажливих позиційних боїв, придушеної іспанської революції, а також затятої і не менш небезпечної міжпартійної ворожнечі республіканських сил Джордж Орвелл з властивою йому глибиною і проникливістю розмірковує над проблематикою світового соціалістичного руху, про лицемірство і шкоду радянського комунізму, про інструменти нівелювання революцій, а також про те, що війна завжди залишається війною і що для безпосередніх її свідків та учасників патетичні героїзм та слава завжди програють неодмінним супутникам війни — голоду, бруду, вошами у штанях, каліцтвам, смертям побратимів та врешті-решт хитрим підмінам кінцевої мети війни.

А ще спогади Джорджа Орвелла про його участь у громадянській війні в Іспанії дуже важливі для розуміння методів і засобів пропаганди, якими послуговувався Радянський Союз для перекручування і спотворення правди, таким чином маніпулюючи світовою думкою у своїх корисливих імперських цілях. Найдивовижніше те, що з тих часів нічого істотно не змінилося, і правонаступниця СРСР, Російська Федерація, — а по суті, та сама, завжди та сама стара Російська імперія з дещо підфарбованим фасадом, — і сьогодні по всьому світу використовує ті самі методи пропаганди, затято доводячи світовій спільноті, що біле — це насправді чорне, і навпаки.

Джойсів «Улісс», який був уперше опублікований 1922 року, вважається не лише найвизначнішим модерністським твором, а й узагалі найвизначнішим літературним твором XX сторіччя. Завдяки своєму таланту, своєрідному гумору та надзвичайній ерудованості Джеймс Джойс майстерно сполучає опис одного-єдиного дня із життя рідного йому Дубліна 16 червня 1904 року та захопливу мандрівку історією культурних здобутків усієї людської цивілізації.

Головний герой Леопольд Блум, подорожуючи вулицями Дубліна, водночас мандрує чисельними світами античних міфів та ідей, історичних фактів та іронічних містифікацій. Він прокладає заплутаний маршрут дублінськими вуличками й тавернами початку минулого сторіччя і заразом проникає за лаштунки часопростору, демонструючи, що в одному місці й упродовж одного дня за певних обставин можна торкнутися всього культурного надбання людства, а значить — певною мірою торкнутися вічності.

Завдяки складній поліморфній стилістиці твору, чисельним алюзіям, парафразам і цитуванням «Улісс» і понині вважається одним із найскладніших і найзаплутаніших творів в історії літератури. Йому присвячено не одну сотню наукових праць, досліджень, монографій і книжок, а коментарі до нього часом значно перевершують обсяг самого роману.

Автобіографічний роман «Смерть у кредит» (1936 р.) вважається одним з найвідвертіших та шокуючих у доробку автора, в якому він змальовує бруд, жорстокість, безнадійність та безвихідь паризького «дна». Водночас сюжетно (але не за часом написання) роман є приквелом до першого великого роману Селіна — «Подорож на край ночі», завдяки якому він став знаменитим і який викликав бурхливу та неоднозначну реакцію читачів та критиків, що коливалася від цілковитого захоплення до тотального неприйняття.

Селіна часто називають «революціонером у літературі», оскільки він чи не вперше почав застосовувати прийом майже буквальної імітації розмовного стилю у літературі, через що в його текстах можна часто зустріти вульгаризми та «низьку лексику», які дивним чином поєднуються з високим стилем майже поетичної оповіді. Вся творчість Селіна пронизана рефлексіями на бурхливі і заплутані, жорстокі й величні події XX сторіччя, серед яких він намагається віднайти місце для власне людини, і такий пошук найчастіше закінчується тим, що критики назвали «літературою бунту проти суспільства».

Роман «Скляні бджоли», який зачіпає теми стрімкого технологічного прогресу та заміни живого штучною імітацією, лише на перший погляд є фантастичним, адже у глибинних пластах цього тексту — міркування Юнґера про стрімкий поступ людства і занадто швидку зміну основ життя, коли в одвічному прагненні до спрощення і спокою люди натомість завжди отримують ще складніше життя, сповнене тривог і позбавлене щастя. І далеко не всім знайдеться місце у такому новому механістичному та прагматичному світі.

Не всі кавалеристи однаково успішно здатні пересісти із коней старої традиції на танки прогресу, і головний герой роману, ротмістр Ріхард, якраз один із таких. У пошуках роботи, якої залишається все менше для людей попередньої генерації, життя зводить Ріхарда із загадковим та величним Цаппароні — творцем могутньої компанії з виготовлення роботів та маріонеток. Попередник Ріхарда на цьому місці за короткий час втратив глузд, і тепер Цаппароні шукає нового фахівця для виконання певних делікатних завдань. Але для прийняття остаточного рішення Ріхард має пройти тест, суть якого він не зовсім розуміє і який поступово починає набирати гротескного та зловісного забарвлення.

У цій автобіографічній книжці всесвітньо відомий автор описує своє життя після публікації його знаменитих «Сатанинських віршів». Радикальні ісламісти визнали роман образливим — іранський аятола Хомейні видав фетву, в якій закликав усіх правовірних до убивства Салмана Рушді, оголошуючи це «богоугодною справою».

Назвою книжки став псевдонім, який Салман Рушді використовував, переховуючись від бажаючих виконати фетву аятоли. Протягом дев'яти років після фетви письменник перебував під захистом лондонської поліції і жив на різних конспіративних квартирах. Ім'я «Джозеф Антон» було вибране Рушді на честь двох його улюблених письменників: Джозефа Конрада й Антона Чехова.

У книжці також розповідається, як були убиті перекладачі «Сатанинських віршів» на японську та італійську мови.

У 1998 році Іран запевнив англійську владу, що не буде сприяти спробам виконати заклик аятоли Хомейні. Після цього Салман Рушді переїхав до Нью-Йорка. Але ісламські релігійні організації все одно призначили за голову письменника винагороду. Сума винагороди неодноразово підвищувалася і після останнього такого збільшення 16 вересня 2012 року сягнула 3,3 мільйона доларів.

Перший том повного зібрання прозових творів видатного майстра літератури «загадкового та потойбічного» Г. Ф. Лавкрафта охоплює його прозу, написану у період з 1917 по 1926 роки, — від найперших спроб письменника на ниві містичного оповідання «Склеп» і аж до таких відомих творів, як «Храм», «Герберт Вест — Реаніматор», «Зачаєний жах», «Щури у стінах», «Покинутий будинок» та «Жах Ред Гука».

Другий том повного зібрання прозових творів видатного майстра літератури «загадкового та потойбічного» Г. Ф. Лавкрафта охоплює його прозу, написану у період з 1926 по 1928 роки, і містить такі класичні і переважно розлогі твори як «Поклик Ктулху», «Сновидні пошуки незвіданого Кадата», «Справа Чарльза Декстера Ворда», «Барва з позамежжя світу», «Жахіття Данвіча».

«Наближення. Наркотики і сп'яніння» — напрочуд оригінальний та глибокий історико-філософський і водночас автобіографічний трактат, позначений літературним хистом Ернста Юнґера, в якому письменник підсумовує свій досвід вживання різноманітних психоделічних речовин та й будь-чого, що здатне змінити звичне сприйняття реальності.

У цій книжці Юнґер уперше вживає поняття «психонавт» — надалі цим терміном широко послуговуватимуться на позначення людини, яка переживає психоделічний досвід внаслідок вживання наркотичних речовин. Проте, на відміну від Олдоса Гакслі з його «Дверима сприйняття», Юнґер у своїй праці більшою мірою зосереджується на езотеричному та естетичному аспектах зміни свідомості після вживання психоделічних речовин. Цікавим є те, що упродовж свого життя Юнґер тісно спілкувався з винахідником ЛСД Альбертом Гоффманом, вони постійно листувалися, обмінюватися літературою про речовини, здатні змінювати свідомість, та особистим досвідом їхнього вживання, а також провели багато спільних подорожей за межу звичного сприйняття реальності.

Юнґер описує власний досвід експериментів із різноманітними речовинами, що змінюють свідомість, такими як вино, пиво, нікотин, ефір, опій, кокаїн, марихуана, ЛСД тощо, а також розмірковує про їхнє міфологічне, історичне та культурне значення. Не оминає увагою і питання впливу цих речовин на авторів книжок, особливо представників літератури XIX століття — Шарля Бодлера, Гі де Мопассана, Томаса де Квінсі та інших.

«Феєрію для іншого разу» — роман, який Луї-Фердінан Селін написав під час ув'язнення 1946–1947 років за колабораціонізм, — певною мірою можна вважати ключовим етапом його творчості. Послуговуючись своїм неповторним стилем і письменницьким поглядом на події, що струснули самі підвалини XX століття, Селін у притаманній йому полемічній манері вкотре ставить перед читачами одвічні літературні й моральні проблеми. Цю книжку можна вважати своєрідною сповіддю Селіна-колабораціоніста, Селіна-зрадника, Селіна-письменника і Селіна-громадянина, що, як завжди, перебуває у конфронтації із суспільством, і, водночас, цей роман є квінтесенцією творчості Селіна.

У червні 1940 року Франція була окупована Німеччиною, навесні 1944-го, напередодні визволення, союзники бомбили стратегічні об'єкти на окупованій території, зокрема паризьку сортувальну залізничну станцію неподалік від Монмартру, де тоді мешкав Селін. Через два роки, ув'язнений у Копенгагені в очікуванні рішення Данії про екстрадицію до Франції, Селін вирішив зробити темою свого роману саме цю подію. Створюючи оповідь про ніч бомбардування, Селін з усім можливим розмахом використав притаманні йому уяву й унікальний письменницький стиль, ставши єдиним романістом свого часу, здатним відтворити цю подію в літературі.

«Веселка тяжіння» — один із найзаплутаніших американських романів і водночас один із найвпливовіших, стиль якого імітували навіть ті письменники, які його так і не дочитали. Справжній «міцний горішок» для прихильників інтелектуальної літератури, текст, що довго не впускає у свій світ, а потім довго не відпускає з нього. Багатолюдний, мультирівневий, політематичний, герметичний, гуманістичний і ліричний. Роман, справжнім героєм якого є ракета «Фау-2», що злітає на перших сторінках і долітає до читачів в останньому абзаці, проте почути її не буде жодної змоги, адже вона випереджає звук, а ви будете надто захоплені читанням.

«Виголошення лоту 49» — один з найвідоміших і водночас один із найзагадковіших романів «темної конячки» американської літератури, «джокера» американського постмодернізму Томаса Пінчона. Починаючись як класична оповідь про життя звичайної американської домогосподарки середини 60-х, оповідь поступово набирає все загадковіших і таємничіших обертонів, а насамкінець приголомшує читача, залишаючи його наодинці з роздумами про загадки і таємниці, щедро розсипані автором на сторінках твору, і змушуючи його знову перечитувати цей хитромудрий роман. Саме тому світова літературна спільнота і досі сперечається, про що ж, передовсім, цей культовий твір: про буремні і солодкі шістдесяті, дивовижний час, який вже більше ніколи не повернеться, про конспірологічні змови, коріння яких сягають у середньовіччя, чи про те, кому насправді належить Америка?

«Берлін Александерплац» — найвідоміший роман класика німецької літератури Альфреда Дебліна, в якому письменник декларує результати власних пошуків нової оповідної форми, яку він створив для епічного роману, наближаючи текст до експресіонізму та італійського футуризму. Зокрема, цим романом Деблін значною мірою вплинув на стиль оповіді багатьох німецькомовних романістів.

За допомогою особливих оповідних технік монтажу і прямого цитування Дебліну вдалося передати дух Берліна 20-х років минулого століття таким, яким запам'ятав його автор, у всьому особливому багатоголоссі життя великого міста епохи між двома світовими війнами, міста, яким воно більше ніколи не буде, але побачити і відчути яке нам дає можливість магія таланту письменника.

«Бірманські будні» — другий роман у бібліографії Джорджа Орвелла, написаний 1934 року, в якому вже тоді можна помітити зародки тих основних для письменника тем, які згодом ще гучніше і зловісніше прозвучать у культових «1984» і «Колгоспі тварин». В основу роману ліг особистий досвід Орвелла, коли він жив у Бірмі, де служив полісменом у колоніальній поліції Великобританії. Цей час знаменує переломну мить у житті Орвелла — саме тоді відбулася трансформація снобістського хлопчика-випускника приватної школи в письменника, який став голосом суспільної совісті.

Головний герой роману Флорі — своєрідне альтер-еґо письменника, самотня й нужденна людина, яка втрапила у пастку могутньої системи, що руйнує в людині все хороше. Його оточують люди, з якими у нього немає нічого спільного і яким він не може повністю відкритися, оскільки і бірманці, і британці, і сам Флорі заплямовані колоніальним режимом, в умовах якого їм доводиться жити.

Перш ніж стати всесвітньо відомим письменником, Джорджу Орвеллу довелося багато побачити і пережити. У цій книжці письменник описує свій досвід тяжкого життя серед соціальних низів двох найреспектабельніших тогочасних столиць Європи. Попри те, що тут змальовується не найщасливіше життя людей за будь-якою уявною межею бідності, текст сповнений своєрідної теплоти та гумору, а також застерігає нас від поспіху суб'єктивних оцінок злетів і падінь інших людей, яким, можливо, в житті просто пощастило дещо менше, ніж нам.

Гроші — вони все вирішують, все контролюють, відчиняють двері пристойних будинків і салонів, знайомлять з потрібними людьми, наділяють їхнього господаря чарівною здатністю подобатися жінкам і друзям, вони, по суті, і є саме життя. Але хіба так має бути? Хіба має життя людей аж так залежати від грошей, а надто від їх браку? Чи можливо, живучи в сучасному суспільстві, позбутися нав’язливої влади грошей, оголосити їм війну, а заодно й усім ознакам «надійності», «порядності» і «благопристойності», головним символом яких є аспідистра, чиї отруйно-зелені пагони стирчать з горщиків у вікнах кожної пристойної оселі?

Молодий талановитий поет Гордон Комсток веде особисту затяту війну з аспідистрою і з усім, що вона собою символізує — владою грошей і нудьгою благопристойності. Він вважає, що звільнившись від влади грошей, зможе повністю присвятити себе творчості. Але воювати з грошима і благопристойністю було завжди непросто, особливо якщо ти живеш у міжвоєнному Лондоні 30-х. Війна з аспідистрою, війна з грошима, війна із самим собою — чи можлива тут перемога, а якщо й можлива, то якою ціною?

Криза середнього віку підкрадається раптово і непомітно, а потім виявляється, що більшість років твого дорослого життя насправді позбавлені будь-якого сенсу, а найщасливіший період заховався у минулому, у твоєму дитинстві, до якого тобі вже не дістатися і спогади про яке все дужче тебе проймають.

Саме так почувається герой роману «Ковток повітря» коли зрозумів, що в його житті щось не так, а насправді — все. Це спонукає його вирушити в уявну і реальну мандрівку до світу свого дитинства — єдиного місця, де він колись був щасливий. Звісно ж, подібні подорожі до витоків колишнього життя і колишньої власної ідентичності майже ніколи не мають успіху.

Тим часом світ завис над прірвою нової великої війни, залишаються лічені місяці колишнього спокійного життя — в небі все частіше пролітають величезні чорні бомбардувальники, провіщаючи безповоротні, стрімкі і страшні зміни.

Дороті Хейр — донька превелебного Чарлза Хейра з усіма класичними наслідками на взірець ведення домашнього господарства, порядкування скромним церковним бюджетом, догляду за часто дратівливим і невдячним батьком і обов’язковими відвідинами пастви Англіканської церкви, яка поступово здає свої позиції серед вірян, поступаючись модернішим конфесіям, які не настільки відстали від віянь часу. А ще Дороті Хейр досі незаміжня, хоча вже невдовзі переступить поріг, який відділяє молодість від зрілості, що, звісно, не додає їй оптимізму щодо перспектив свого подальшого життя.

Так би й не побачила Дороті у своєму житті нічого, окрім маленького англійського містечка, без жодних перспектив бодай колись змінити чи навіть розірвати осоружне коло свого не надто радісного життя, якби не дивна випадковість, яка вириває її із цієї сірої одноманітності і жбурляє у вир геть іншого життя — тяжкого, химерного, виснажливого, але такого справжнього...

У романі «Донька пастора» Орвелл розмірковує про життя без вибору, про безвихідь, коли страх того, що нічого й ніколи не зміниться, співмірний страхові змін, врешті-решт про те, що, опинившись на волі, колишні ув’язнені часто знову прагнуть повернутися до в’язниці одноманітної напередвизначеності, бо, окрім усього, справжня свобода ще й має властивість лякати.

«Пастка» — один із найголовніших творів видатного французького романіста Еміля Золя, в якому письменник повною мірою реалізує свій творчий метод. «Пастка», «найнатуралістичніший» роман в усьому доробку автора, зазнав шаленої критики за відверту фізіологічність і стиль та водночас приніс письменникові світову славу й визнання.

Дія твору відбувається в паризькому передмісті середини XIX ст. На прикладі однієї родини Золя змальовує побут і проблеми нижчих верств населення тогочасної Франції, показує вплив середовища на людину, говорить про роль жінки в суспільстві, висміює людське невігластво. Відвертість, безкомпромісність, ба навіть жорстокість роману роблять його блискучим літературним артефактом, актуальність якого не тьмяніє й понині.