У плеяду талановитих майстрів української прози міжвоєнного часу ім ’я Дімарова вписувалось повільно і важко. Причин цьому багато, і не всі вони позамистецькі: сама література теж не дуже охоче міняє свої тематичні й стильові пріоритети, не кажучи вже про симпатії до «улюбленців», котрі живуть у її анналах, бува, довше, ніж їхні твори. Частково з цієї причини, а почасти й з «вини» самого письменника, що ніколи не користувався увагою з боку премієдарчих органів, офіційне його визнання припізнилось принаймні на два десятиліття. Це коли брати за точку відліку шістдесяті роки, впродовж яких одна за одною виходили частини роману «І будуть люди» (1964, 1966, 1968), лише остання з яких — «Біль і гнів» (1974, 1980) — відзначена Шевченківською премією (1981).
У романі «Біль і гнів» автор змальовує картину всенародної боротьби проти гітлерівських загарбників в окупованій Україні. У книзі простежуються долі багатьох персонажів, знайомих читачам з попереднього твору письменника «І будуть люди».
У цьому виданні роман представлено у відновленій редакції, в повному обсязі.
