Maxima Library

Ця книжка є унікальною: її автори — 25 найкращих сучасних українських письменників. У своїх творах — есе, оповіданнях, нарисах, ліричних етюдах — вони намагалися збагнути та розгадати вічну таємницю любові, побачити її вияви в сьогоднішньому дні. Це розповідь про сучасну людину сучасною ж, як то кажуть, нефільтрованою мовою — такою, яким є саме життя.

…„Апокаліпсис” Мела Гібсона я подивилася через рік після написання свого „Апокаліпсису”.

Які вони різні — печерні часи художньої уяви Гібсона і печерні часи першої половини ХХ століття, про які йдеться в моїй новелі! Проте, як для персонажів Гібсона, яких називали як не Прудкою Черепахою, то Лапою Ягуара, так для моїх Тимофія, Естер чи Хани — часи однаково печерні (без огляду на календар). Попри те, що в одному часі найвищим досягненням людського розуму був лук із стрілою, а в іншому — зброя масового враження: ідеологія. Але що за печерним чоловіком на ім’я Майже, що за Тимофієм, який спізнав „принад” Першої світової війни, за кожним із них женеться, захекуючись, смерть. У парі з любов’ю. І швидкість їх наздоганяння — космічна.

Проте саме на пограниччі смертельної облави — Любові і Смерті — у багатоборстві заради Життя схрещуються всі троє: Людина, Смерть і Любов. З однаковою силою пристрасті що в печерну добу, що в добу модерну.

Сторінки нової книги Марії Матіос «Армагедон уже відбувся» — це майже «дантові кола» однієї людини. І провідником у цьому пеклі є Іван Олексюк — у далекій молодості «засуджений на життя» ціною «червоної гадючки чужої крові на своїх черевиках».

Ці «дантові кола» потрібні письменниці, щоби пізнати Істину головного персонажа, який увесь вік після вбивства людини думає про «вавилонську вежу» свого життя, що має колись завалитися. Марії Матіос доконче потрібно через історію Івана Олексюка наблизити читача до розуміння Іванової правди — причини, його істини: Хотіти Жити.

Бо насправді істина для всіх одна. От тільки, «якби запізнитися вмерти. Або народитися».

Увага до найтонших деталей, глибокий психологізм і прискіплива любов до того, чиє «тіло душі» по живому ріже її письменницький «скальпель», — незмінні прикмети стилю Марії Матіос.

Реальний час, що пливе крізь живі людські долі, і реальні люди, що пливуть крізь плинний час, - такими є основні мотиви книжки «Вирвані сторінки з автобіографії» найпопулярнішої української письменниці Марії Матіос.

Книга-дайджест «населена» багатьма відомими і невідомими людьми і подіями, які й складають історичну, психологічну, ідеологічну, культурну та побутову мозаїку українського життя перетину XX і XXI століть. Недаремно сама письменниця називає «Вирвані сторінки...» «не просто автобіографією, а стовідсотковою книгою про сучасність і сучасників».

«Кулінарні фіґлі» – це оновлене видання «Фуршету від Марії Матіос». Це здоровий гумор і міні-енциклопедія сімейного життя самодостатньої жінки, яка знає, що сміх і смачна кухня уміють підтримати здоровий дух у тілі людини так само, як нехитрі знання неписаних законів і народних звичаїв, свого і чужого минулого.

…Усе нарешті знаходить своє місце в призначеному часі та просторі… Сімейна сага Марії Матіос «Майже ніколи не навпаки» за формою, майстерністю та глибиною викладу не поступається її найвідомішому роману — «Солодка Даруся», який визнано найкращою художньою книжкою останнього українського 15-річчя. Зачарований бездоганним стилем нового роману читач дещо спантеличений гіркою логікою викладених подій. Лише на останніх сторінках книги він знайде відповідь, чому так сталося в першій новелі «Чотири — як рідні — брати». А «Гойданка життя» остаточно переконає, що майже ніколи не є навпаки. Бо не могло бути інакше… Теза письменниці про те, що «важить не час, а людина в обставинах часу», розкривається через драматичну історію кількох гуцульських родин часів Австро-Угорської монархії, Першої світової війни та першої третини XX століття. Великі пристрасті звичайних людей, легке марево містики, «багатоярусний» сюжет, ненав'язливі роздуми над вічною дилемою Любові — Ненависті, Гріха — Спокути, дивовижне мовне багатство — ці неодмінні атрибути стилю Марії Матіос спонукають до глибокого думання, неприхованого захоплення й викликають потребу занурюватися в багатоликий і колоритний світ письменницької уяви й реальних знань. Кожен персонаж цієї небуденної драми має беззаперечне алібі, неопротестовану правду і власні суди честі. А отже, має право чинити так, як не можна передбачити жодною логікою чи писаним законом. Закони честі вступають у суперечку із законами серця. І тому майже ніколи не є навпаки. А є саме так…

Марія Матіос укотре не щадить свого читача: більш трагічного сюжету, ніж той, що його пропонує письменниця в повісті «Мама Маріца — дружина Христофора Колумба», мабуть, важко буде відшукати і в світовій літературі.

Цього разу вона вдалася до однозначно табуйованої теми, яка, проте, не викликає й тіні відрази чи неприйняття.

Письменниця викладає сюжет так, ніби балансує лезом бритви, боячись поранитись самій і боячись поранити читача. Проте без сліз і тепер не обійдеться.

Оповідь Марії Матіос про бездонність материнської любові співмірна хіба що з грецькою трагедією чи народним епосом.

Немає межі жіночій винахідливості в час смертельної небезпеки.

Немає страху, який позбавив би жінку волі чинити опір.

Немає людини, здатної розгадати жінку, що тримає свою таємницю впродовж життя, як тримає власну честь…

Кожна жінка могла би створити свою галерею подібних істин.

Проте Марія Матіос у повісті «Москалиця» відстоює саме таку філософію.

«Генетично творчість Марії Матіос є суто українською, та звертається вона до того, що найбільш людське — потреби свободи й почуття безпеки, права на щастя й вільний вибір. Герої «Нації» понад усе хочуть зберегти гідність. А гідність не має національності, як — за словами авторки — не має її кров.

Письменниця не творить чорних і білих персонажів. У кожному героєві досить суперечностей, а в кожній історії — недоговореності. І це чергова феноменальна риса цієї літератури. Ніхто не є однозначно засуджений і ніхто не є абсолютно кришталевий. А над цим клубком людських пристрастей і конфліктів, немов ув античній трагедії висить безжальний фатум, який прирікає людей на довгу, несправедливу та апріорі програшну боротьбу. Тому подібно античній трагедії «Нація» викликає в нас співчуття і страх. Співчуття, бо нещастя сталося з невинною людиною. Страх, бо з кожним може статися те саме…»

Анна Коженьовська-Бігун, перекладачка «НАЦІЇ» польською мовою

(Maria Matios, «NACJA», Rzeszow, 2006)

Найвідоміший і найпопулярніший роман Марії Матіос «Солодка Даруся» справедливо назвали «трагедією, адекватною історії XX століття», а саму Дарусю — «образом майже біблійним». У цій драмі «на три життя» немає нічого однозначного: ні персонажів, ні обставин, ні розв'язки. В романі немає епохальних людей чи подій, позитивних чи негативних героїв, але, як стверджує критика, «коли читаєш цю книгу, болить серце». Саме сімейна сага, чим насправді є «Солодка Даруся», витворює правдивий дух минулої епохи, «родимі знаки» якої дотепер заважають частині сучасного суспільства сприймати українську історію без купюр, цензури й дратівливості. Але катарсисами такого звучання, які пропонує Марія Матіос у цьому романі, вимірюється сутність людських поривань, страждань, справжньої любові, а також людської природи загалом.

Намагання письменниці «поправити всесвітню несправедливість любов'ю» (за Лесею Українкою) чи «здолати людство шляхетністю душі» (за Ніцше) створюють галерею художніх образів і символів, що дуже точно вписуються в споконвічні цінності людського духу, уявлень про мораль та порядність. Глибокий психологізм, складний сюжет за принципом «реверсу» та розкішна мова створюють надзвичайно привабливе прозове полотно.

Наповнена свіжою, природною українською мовою, не просякнута міським смогом (хаос, цинізм, постмодернізм…), ця книжка не примушує захлопнути її від першого прочитаного абзацу. Викликають увагу і співчуття її герої — мовчазні, втомлені підступами долі ґазди, які живуть своїм відокремленим від всього світу життям і не скоряються занепаду, який закономірно приходить до їх тісних осель та задушених непохитними стародавніми звичаями громад. Заглиблюючись у душу селянки, яку всі люди на селі вважають божевільною і кличуть для пристойності «солодкою», читач мимоволі починає поважати нехитру філософію «інакшості»: дивак не гірший за інших, але має терпіти лише образи від своєї незвичайної долі.

Книжка Марії Матіос «Солодка Даруся» — це, насамперед, мовний виклик дистильованій макулатурі, що заполонила книжковий ринок. Це — українська історія 30–х — 70–х років минулого століття в її буковинському і галицькому ареалах.

«Драма на три життя», як визначила жанр «Солодкої Дарусі» сама письменниця, — моральне застереження—забобон про те, що історія і кожна окрема людина за всіх часів і режимів пов’язані одною пуповиною, а гріх і його спокута — явища майже осяжні, матеріальні.

Рік тому, коли Видавництво «Фоліо» презентувало на Львівському Форумі Видавців антологію «Україна очима письменників», ми оголосили про наступний проект – антологію «Україна-Європа». Ми жили в зовсім іншій країні, ніж живемо зараз. За цей рік країна пройшла нескінченно довгий шлях – від досить ситої і стабільної авторитарної держави з негативним економічним прогнозом, що поступово віддаляється від усе ще очікуваного європейського шляху, до країни, яка пережила тримісячну мирну революцію з трагічним, але переможним фіналом, втрату частини своєї території, піврічну війну на Сході, яка стала частиною плати за те, що народ відстояв європейський вектор. Зараз у нас абсолютно інша країна. Й інший народ. Письменники, твори яких увійшли до антології, визначають обличчя нашої літератури. І це обличчя повернуто до Європи. В оповіданнях та уривках з іще не виданих романів – тема європейського минулого та майбутнього України. Тут же і трагічна сучасність – в антології є і складні міжнаціональні стосунки на території нашої країни, і тема Майдана, і навіть збитий Боїнг.

Упродовж усього життя людину поборюють пристрасті. Та надходить мить — і чуттєва людина навіть у пристрасті стає філософом.

Таким є лейтмотив ранніх творів Марії Матіос, представлених у книзі «Чотири пори життя».

Історію пристрасті – як пік приватної насолоди й водночас невидимий, але прямий шлях до трагедії багатьох – вона розкриває з не меншою скрупульозністю, ніж розкрила історичну драму в попередньому романі «Солодка Даруся». Літописець полюсів людського життя – легального й прихованого – Марія Матіос у «Щоденнику страченої» демонструє елементи психологічного трилера, в якому органічно поєднано сюжет і потік свідомості, дефективність розповіді і новелістичний фінал, тілесну чуттєвість і психоаналітику.