Maxima Library

До видання включено вибрані твори видатного поета та письменника, що виносяться на обов’язкове та самостійне вивчення за Програмою 12-річної загальноосвітньої школи з української літератури.

Вірш «До Основ’яненка» – це лірична сповідь Тараса Шевченка про тугу за рідною землею, яка огортає серце на чужині. Біль за тяжку долю України звучить у кожному рядку, однак поет переконаний, що «наша дума, наша пісня не вмре, не загине». Він звертається до Григорія Основ’яненка як до співця рідного слова і з проханням розповідати усім про славу козацьку, про боротьбу за волю. Глибинна любов до рідної землі – лейтмотив поезії Тараса Шевченка «До Основ’яненка».

Поезії Тараса Шевченка «Три шляхи», «Думи мої, думи», «Мені однаково», «Минають дні, минають ночі» – це медитативні ліричні роздуми над власною нещасливою долею та над долею України. У цих творах найкраще відображено індивідуальний стиль Тараса Шевченка. Рідна земля – найбільший біль для поета: «Та не однаково мені, / Як Україну злії люди / Присплять, лукаві…». Немає нічого гіршого, аніж туга на чужині за милими серцю місцями – такий лейтмотив поезій Тараса Шевченка.

«Мені тринадцятий минало», «Тополя» і «Заповіт» Тараса Шевченка – поетичні твори, у яких найкраще відображено індивідуальний стиль письменника. Переживання за власну долю і за долю України, замилування її природою звучить у кожному рядку. Найбільше щастя для поета – це бачити рідний народ вільним.

«Кобзар» – збірка творів Тараса Шевченка, генія українського народу. Надзвичайно простою милозвучною мовою автор передає красу й велич нашого народу, із його звичаями й традиціями, радощами й трагедіями; змальовує героїчну боротьбу за краще щасливіше майбутнє, вчить любити Україну з її неймовірно красивою природою та незрівнянною солов’їною мовою, закликає боротися до останнього подиху.

Історична тематика представлена і в Шевченковій драматургії раннього періоду, зокрема у п'єсі «Назар Стодоля» (в першому виданні з підзаголовком «Малоросійська дія»). П'єса написана в 1843–1844 рр. спочатку російською мовою, а потім була перекладена на українську мову.

За свідченням П. О. Куліша, тільки фінал п’єси перекладений Шевченком, переважну ж її частину перекладав не він; текст містив виправлення ще іншої особи. Оскільки Шевченко брав участь у перекладі, його можна вважати авторизованим. Але при підготовці публікації в «Основі» цей текст міг зазнати втручання публікаторів.

Після Шевченкової смерті рукописи повістей і деяких драматичних творів перейшли на збереження до М. М. Лазаревського, який надрукував у журналі «Основа», в тому числі, і цю п'єсу (1862. — № 9. — С. 3 — 39)

Заголовний герой твору — запорізький козак, смілива людина — вміє постояти за свою гідність. «Я той, — говорить він, — хто й самому гетьману не дасть себе на посміх». Водночас у Назара поетична, пристрасна, сприйнятлива до навколишньої краси вдача. Така ж піднесена в нього й мова. Побратим Назара Гнат Карий стриманіший у почуттях, але рішучіший та енергійніший у вчинках. Задля друга він готовий іти навіть на вірну смерть. Галя, кохана Назара, — життєрадісна й простодушна дівчина, яка, однак, зовсім не готова до життєвих труднощів. Коли ж довелося робити вибір між зрадливим батьком і вірним коханим, Галя усвідомлює, що багатство й сите життя її не приваблюють, бо вона прагне до волі в почуттях і діях. Егоїстичним власником, який заради нових маєтків ладен пожертвувати щастям власної дочки, постає з твору Хома Кичатий. «І слава, і почот, і червінці до себе гарбай: все твоє» — такі мрії козацького старшини. Він жорстоко знущається над сіромою, але безсоромно падає на коліна перед Назаром, коли відчуває небезпеку. Тип хитрої, користолюбної посередниці втілено в образі Стехи. П'єсі Т. Шевченка притаманні напруженість у розгортанні дії, вміле поєднання романтичного піднесення у змалюванні характерів з реалістично-сатиричною проблематикою.

«Любов до рідного завжди має конкретні форми. У сучасній Україні, у вирі драматичних подій, розумієш це особливо чітко. За короткими вигуками гасел і формулами патріотичних слів стоять цілі світи, і один із них – світ рідної національної літератури. Видатні твори українських письменників минулого, зібрані тут під спільною обкладинкою, – це не просто набір текстів, що їх вивчення передбачає шкільна програма, а ще й добра можливість зануритись у світ української людини різних часів і усвідомити, які риси, відчуття й ситуації закладені в культурному досвіді українців. Твори, опубліковані в книжці, належать до різних жанрів і різних етапів історії літератури. Деякі з них передають химерну, барвисту, драматичну, а часом навіть комічну атмосферу української минувшини, з її етнографічним колоритом і яскравими портретами персонажів на тлі старожитнього побуту. Це низка літературних образів, улюблених і впізнаваних, наче вишиванки. Вони запам’ятовуються на все життя і спадають на думку як універсальні знаки певних ситуацій – смутний і невеселий сотник Забрьоха чи сварки Кайдашів за грушу, яка врешті-решт таки всохла, увійшли в нашу свідомість і в приказки. Весела й спостережлива вдача українця відображується в літературі здавна і творить одну з національних прикмет…»

Будучи на засланні, в далеких казахських степах, Т. Шевченко ніколи не забував рідного краю, думкою линув до нього. І проймався глибоким співчуттям до знедолених, особливо жінок. Згадував матір, сестер, добру сусідку Оксану. По-різному склалася їхня доля. Щаслива мати тішиться своїм дитям. їй здається, що кращого за нього немає у світі, і всі також милуються ним. Але проходить час, діти виростають, змушені кидати матір одну і йти на заробітки. А вона все молиться за них. Інша мати проклинає своє материнство, адже вона – покритка, її дитина – байстря від лукавого пана, який порозважався й покинув. Усі люди також відвертаються від них. Яка доля такої дитини? Тільки старців водити, а матері – загинути десь під тином.

До збірки увійшли найкращі твори українських драматургів XVIII–XX століть. Кожна з цих п’єс зробила вагомий внесок у становлення національного українського театру. Книжка буде цікавою як школярам, так і усім тим, хто любить українську літературу.

Т. Шевченкові довелося покинути Україну ще в п'ятнадцятирічному віці. Коли він отримав волю, освіту, роботу й повернувся на батьківщину, то був уражений у саме серце – там панувала ще більша неволя, кріпосницькі порядки стали ще жорстокішими, а славна гетьманська столиця Чигирин перетворилася в руїни, заросла травою. Забулися волелюбні козацькі традиції. Поет висловлює надію на те, що він своїм гарячим поетичним словом зможе «викувати до старого плуга новий леміш і чересло», тобто розбудить громадську думку, спонукає до дії. Йому хочеться, щоб до байдужої, «гнилої» крові влили живу, чисту, святу козацьку, яка розбудить волю. Він сподівається, що все-таки «встане правда на сім світі».