1999 року видавництво «Критика» першим в Україні перевидало два романи одного з найвизначніших українських прозаїків XX століття В. Домонтовича (Віктора Петрова, 1894—1969) — «Доктор Серафікус» і «Без ґрунту». За результатами опитування кількох сот експертів, що його провів Центр рейтинґових досліджень «Еліт-профі», цю книжку визнано (в номінації художня література) однією з трьох найпомітніших подій року. До другого тому вибраних творів В. Домонтовича увійшли його роман «Дівчина з ведмедиком» (1928) та найкращі оповідання й нариси різних років.
* * *
«Проза Домонтовича — це проза наскрізь раціональної людини, що багато і радо читала твори експресіоністів або, сказати інакше, експресіоніста, що став колеґою Миколи Зерова і разом з ним мав огиду до українського гуляйпілля й „сентиментальної кваші“. І, може, найпарадоксальніше з усього, вагання між клясицизмом і експресіонізмом не зробило його стиль ні еклектичним, ні внутрішньо суперечливим, ні розхристаним. У цьому одна з типових рис його прози, і це визначає її місце в загальній історії новітньої української прози».
Юрій Шевельов, 1984
* * *
«Петров залишається загадкою, ребусом, своєрідним сфінксом чи навіть Мефістофелем української культури. Те ж саме можна сказати про Домонтовича — його літературну креатуру. Мало не кожен Домонтовичів рядок містить парадокс, виклик, провокацію.
Як екзистенціаліст Домонтович міркує про сутність людини, поставленої поза історію і суспільним буттям, про множинність її ідентичності, про плинність часу та релятивність істини, про абсурдність життя та нездійсненність свободи. Тому всі його герої в свій спосіб проживають цілий спектр екзистенційних станів, серед яких тривога, нудьга, непевність, навіть невроз, які з часом найдуть своє втілення на сторінках Камю і Сартра… Але Домонтович є водночас ще й естетом, навіть гедоністом. Крім того, він знає, що найкраща зброя проти песимістичного надриву — це іронія».
Соломія Павличко, 1999
* * *
«Після виходу його „Дівчини з ведмедиком“ 1928-го року, більша частина критики сприйняла роман без особливих похвал; втім, дехто визнавав цікаву побудову сюжету, вдале розташування персонажів, здатність письменника бути психологом. Закиди були типові — втеча від зображення суспільного життя, непотрібне шукання неправдоподібних істин, буржуазні настрої. Одним словом, твір не був „відповіддю на соціяльне замовлення радянського читача“».
Світлана Матвієнко, 2000
